***

Поранені вулиці,

зрощені революцією,

не впізнають одна одну:

стікають холодною

кров’ю,

прокляті війною.

Над ними тепер стільки неб –

це через сильногаряче повітря,

що тремтить від нежданих ран

і роздертого вітру,

мов прапор на блокпосту;

тремтить від скалічених долонь,

що в засліплих будинків

понадкушували їхні цеглини

від спраги – з боків і біля очей.

Не впізнає себе навіть степ:

Це все сильногаряче повітря

й нескінченна незліченність неб.

Степ став вертепом,

верстепом,

витверезним склепом

Навіть для літаків, що їх

ковтає чорна земля

своїм безоднім черевом,

Найсильніших і найкрасивіших.

.. Чи будуть знову в будинків очі?..

                    ***

Дорога на схід постаріла

Від щоденних прогулянок танків.

Від підошов автобусів та сиріт посивілих,

Що возять лише безнадію.

Але дорога знається з обрієм,

А не з безнадією,

Знає, що́ там, куди всі йдуть і навіщо,

Вона все пам’ятає,

Знає кожен місяць в обличчя,

Впізнає кожен з днів по голосу,

Називає по імені кожну секунду –

Вона не забуде.

Ані прокльони дощу та снігу,

Ані сльози сонця та вітру,

Ані всі пори року

(а їх більше, ніж чотири)

Її пам’ять не змили.

Бо дорога знається з обрієм,

І їй нагадають осколки,

Що залишилися в зморшках полів обабіч,

Їй нагадають кам’яні баби,

Що стоять споконвічно в степах.

І вона дивиться своїм останнім оком,

Вона все краще знає за інші дороги.

Тому дорога на схід перша побачить,

Як небо стає жовтогарячим.

                     ***

Смичок цілує струну –

Ти говориш так, ніби всі зорі Всесвіту

Падають одночасно,

І всі встигнуть загадати бажання.

Смичок ріже струну,

Розсипаючи нотне вугілля.

Та вугілля – гілля,

Що перестає бути чорним

І розквітає червоним

Від чотирьох мозолів на пальцях лівої руки.

Смичок своїм білим волоссям

Смикає твої залізні косми,

Б’є глухим піцикато –

Вже занадто

Твого голосу, що примножує розпач.

Це я хотіла струсити всі зорі з неба,

Я добувала пекуче вугілля

З-під земної кори,

З очей сипала сіллю

На твоє ялинове обличчя,

Чалячи отруїти тебе

За тавро на підборідді, що ніколи не загоюється,

За чотири мозолі на пальцях лівої руки.

Але ти не зважала на те:

Ти лише сорти різних дерев,

Що примножують бе́змір.

Жодні шрами не заживають ніколи,

Та твій голос завжди – мов тисячі мов,

Той, що примножує любов.

От як продавати скрипці душу.

Вірші

Трамвай на зупинці ковтає

Чергового пілігрима.

Закриває рота дверима.

Приспів старого трамвая

Лунає в кіптяжній пудрі.

В його віконному люстрі

Сонце сідає.

У люстрі – листя намисто

І види: мій і міста.

Тонує вечірня фарба

Окуляри будинків на ні̒ч.

Щоб спати було зручніш.

Тепер він спожив і наївся

Усіма моїми думками –

Така вечеря трамвая.

***

Спека. Пекло. Клонить нити

Гонитва тваниста,

Ставить види.

Диву – вогніти

На попелищі.

Тіні – нитки, кинуть, нудні,

Дні відкриті,

Ті, що будуть.

Дума марить,

Риє єдна наші душі,

Лжею вкриті.

                  ***

Як чудово бачити ранки осіннього світла

І торкатися їх руками.

І торкатися холодного повітря

Сплячою ще шкірою обличчя.

Дерева заплітають у волосся своє

Щорічні кольорові квіти.

На дорозі лежить асфальтовий лик,

Дощем умитий.

Дощ усюди залишив сліди,

Як злочинець-невдаха:

Вчора шалено лупцював підвіконня

намистинами важкої води.

І раптом пішов.

Забув на вулицях калюжні свічада.

А сонячна злива

Цілує траву.

На ній – останній дар листопада:

посивілі кленові зорі.

Він скинув їх, поголивши дерева.

Сосни у лісі розрізали небо –

Із нього сиплеться сніг.

Заздрю цим вічним язичникам:

Вони не втратять матеріальний світ.

              ***

Денну блакить

Ріже цівка рожевої крові –

Займаються неба баюри.

В очах кам’яних мурів

Пожежа горить.

Очі чужого міста,

Пильні й червоні,

Бачать кожну пустотність,

Пустотності брості.

Очі голодні й хочуть їсти.

Над розкраяним хмарами небом

Починаються лови:

Перші зорі ранять останні думки,

Перші зорі – близькі та стрункі –

Своїми зимними ребрами.

Пошматованим небом

Тепер пливе лиш бузковий кит,

але й він скоро зникне.