понеділок, 11 квітня 2016 р.

Вірші

Трамвай на зупинці ковтає
Чергового пілігрима.
Закриває рота дверима.

Приспів старого трамвая
Лунає в кіптяжній пудрі.
В його віконному люстрі

Сонце сідає.
У люстрі – листя намисто
І види: мій і міста.

Тонує вечірня фарба
Окуляри будинків на ні̒ч.
Щоб спати було зручніш.

Тепер він спожив і наївся
Усіма моїми думками –
Така вечеря трамвая.

***

Спека. Пекло. Клонить нити
Гонитва тваниста,
Ставить види.
Диву – вогніти
На попелищі.

Тіні – нитки, кинуть, нудні,
Дні відкриті,
Ті, що будуть.
Дума марить,
Риє єдна наші душі,
Лжею вкриті.

                  ***

Як чудово бачити ранки осіннього світла
І торкатися їх руками.
І торкатися холодного повітря
Сплячою ще шкірою обличчя.
Дерева заплітають у волосся своє
Щорічні кольорові квіти.

На дорозі лежить асфальтовий лик,
Дощем умитий.
Дощ усюди залишив сліди,
Як злочинець-невдаха:
Вчора шалено лупцював підвіконня
намистинами важкої води.
І раптом пішов.
Забув на вулицях калюжні свічада.
А сонячна злива
Цілує траву.
На ній – останній дар листопада:
посивілі кленові зорі.
Він скинув їх, поголивши дерева.
Сосни у лісі розрізали небо –
Із нього сиплеться сніг.
Заздрю цим вічним язичникам:
Вони не втратять матеріальний світ.

              ***

Денну блакить
Ріже цівка рожевої крові –
Займаються неба баюри.
В очах кам’яних мурів
Пожежа горить.

Очі чужого міста,
Пильні й червоні,
Бачать кожну пустотність,
Пустотності брості.
Очі голодні й хочуть їсти.

Над розкраяним хмарами небом
Починаються лови:
Перші зорі ранять останні думки,
Перші зорі – близькі та стрункі –
Своїми зимними ребрами.

Пошматованим небом
Тепер пливе лиш бузковий кит,
але й він скоро зникне.

Немає коментарів:

Дописати коментар